Вибач. За те, що була
Вибач. За те, що не буду
Вибач. Що просто була
Вибач. Що я не забуду
Вибач. За теплі слова
Вибач. За те що ти був
Вибач. Що я увійшла
Вибач. Що ти не почув
Вибач. За те що я є
Вибач. Що більше не буду
Вибач. За біль, що він є
Вибач. Я більше не буду
Вибач. За тишу мою
Вибач. Що я є шаленна
Вибач. За те, що живу
Вибач. За те, що померла.....

Я так більше не можу!!! Мені набридло посміхатися всім і говорити приємні корисні речі, коли мені ТАК погано, коли мене біль просто зжирає з середини, коли очі крім туманної завіси з сліз нічого не бачать!!! Коли переді мною ЙОГО очі – весь час і так близько!!! Мені так гидко і самотньо!!! Навіть і не уявити, як… Я знала що буде боляче, але ТАК боляче ще не було ніколи!! Це не описати словами! Цей біль не можна випускати на зовні, тому і здається всім, хто мене не знає, що в мене все кольорово та пухнасто. Навіть тим, кого я ненавиджу більш за все у світі я б не побажала ТАКОГО відчуття болю, дикого, безконтрольного, виїдаю чого, неосяжного… Ні з ким не ділюся цим! Якщо вже згорю, то сама… От тільки одна людина здогадується, як мені хєрово, і прошу в нього вибачення, що виливаю на нього цей бруд, хоч і невеликими порціями… А думки все-оівно повертаються до НЬОГО. Це неможливо стерпіти, та я стерплю, хоч скільки ще рядкив напишу, але буду триматися, хоч за повітря, коли не хочу нікому нічого поганого заподіяти!..

Черговий біль....Біль втрачання та зради...Сльози прикрощів..Відчуття ненавісті...За що?За що так ненавидіти?Навіщо говорити жахливі речі?Що воно тобі дає?Інколи,прокинувшись зранку,бачиш чудове,ясне сонечко в тебе за вікном..Але воно чомусь тебе вже не гріє..В тобі вже немає нічого живого...Ти пуста,прочитана й забута...Тобі зараз найбільше за все хочеться потягнутись та якнайсильніше обійняти сонце....Але вистачає сили лише на ледь чутне та легке:"Привіт!"...Знову сльози..Закривши очі ти летиш в безодню...Ти ось-ось торкнешся дна...Дно....Що воно несе за собою?Невже,за власне твоєю ж теорією,дно розірвало твою мильну бульбашку?Невже ти вже не бачиш ту яскраву гру кольорами при кожному доторку свого власного сонця??....
Біль...Твоє серце здавилось жалем...Темно та пусто..Безліч питань та жодної відповіді,бодай навіть даремної,відповіді..Єдина річ,яка є поруч з тобою на дні- це маленькі сонечка.Червоненькі жучки,які так і віють позитивом.І то є добре...Але все ж таки,що ти робитимеш далі?....Зникнення?....Для чого?..Не вихід..Хочеться забутися..Закритися в собі..Хочеться,щоб зараз всі тебе покинули..Всі забули про тебе бодай на день..Та це неможливо..Так ти і житимеш..Далі будеш вірити в ту ж наївну брехню,яка взагалі немає ніякої логіки,бачитимеш лише добро та щирість..Ти сліпнеш...Але сліпнеш за власним бажанням...Житимеш серед болю,страждань,гріхів..Станеш ще більш вразливою...Всі надалі користуватимуться тобою...Але байдуже...Все байдуже...Головне,що він вже не поряд з тобою....А спогади?Що з ними робити?Невже викинути?Та ні..Незможеш...Даремно навіть пробувати...Життя..Існування в закритій бульбашці надалі..Нехай все йде так,як іде..Байдуже...А даремно...

Якби хоч хтось знав, як хочеться просто сидячи на підвіконні в тиші послухати таємничий стукіт краплин дощу по шибці…. Як воно насторожує.. Як розслабляє.. Як дає можливість згадати все, що мало для тебе величезне значення.. Ці спогади просто розривають твоє серце і як на диво тобі досить таки приємно відчувати цей несамовитий біль… Знову перед очима повстала картина минулого.. Минуле щастя, радість, але разом з цим згадується і саме неприємне: зрада, біль, суперечки.. Стає важко.. Ти знову згадуєш, як в тобі помирали почуття, доживало останні хвилинки твоє кохання.. Як воно розправляло свої понівечені крила та покидало твоє тіло, твоє серце, твої думки.. З цього моменту все стане на свої місця, ітиме швидкоплинно, не змінюючи декорацій.. Ти просто зникаєш з поля зору знайомих тобі людей, ти втрачаєш своє обличчя. Вперше в житті ти матимеш такий великий сплеск емоцій.. Ти просто не витримаєш цього!! Це нісенітниці.. Ти вже вкотре розумієш, що він не цінував тебе, як особистість, як людину, з якою йому було б дуже добре та ніколи б не думав би про те, що життя має якийсь негатив.. Зараз ти розумієш, що йому подобались твої сльози… Ти хотіла щоб це було лише раз, щоб це були останні сльози горя на всі ваші спільні відносини… Але нажаль.. Він хотів, щоб це було завжди.. Щоб ти постійно страждала за ним.. Тепер дедалі більше ти починаєш розуміти, що твоє життя сповнене всілякого лайна… І знову доторки дощу в нічній тиші… Нарешті дочекалася.. Тепер є змога продумати все, на що у мене так і не вистачало часу.. Тепер я дійсно розумію, що людська тупість неосяжна.. Вона, не маючи меж, принижує всіх.. В нашій уяві прихована справжня реальність.. реальність без позерства та надмірності. Все чого я бажаю це ідеї...натхнення...та трішки уваги...від кого...для чого...присутність питань-відсутність відповідей.. просто нікому.. та й чи варто.. я залишаю все це вам. .воно вас не варте, але з душею.. хоча де там...звідки їй з’явитися у цьому безглуздому витворі реальності.. тіло не варте душі...душа занадто багато означає.. тіло - нічого...для когось навпаки.. ці хтось - помиляються.. а можливо - я.. для чого і для кого це все вирішувати не мені.. мені байдуже, як байдуже людям, коли поруч гине чиєсь життя.. мені набридло це бачити. .хоча чи маю право я так говорити, коли хтось би віддав усе заради того, щоб мати таку можливість.. виходить , що і мені байдуже? можливо.. моє серце ізольоване від світу.. воно втопилося в сльозах і нездатне щось тепер говорити.. помрій за мене...зроби за мене...проживи за мене життя, а я подивлюся зі сторони.. за товстим шаром скла з металічним напиленням я спостерігатиму за тобою, як на допиті злочинця чи підозрюваного, а ти фарбуватимеш очі, навіть не здогадуючись, що звідти.. зсередини на тебе дивиться пара аналогічних очей.. очі...як на мене це найтаємніше, що можливо вигадати.. ненавиджу темні окуляри.. вони закривають людину.. люблю сутінки... час для мрій.. вони захоплюють мене.. я віддаюсь їм цілком і повністю.. я стою перед ними оголеною.. повністю відданою своїм почуттям.. емоції.. хто їх вигадав?.. відповіді не існу.. чи можливо я погано шукала?.. я здатна випити усі твої сльози і намалювати тебе на воді.. здатна розгледіти тебе в ультрафіолетовому промінні і вбити поглядом, щоб ніколи більше не зустрітися.. ти вигадав мене. як чарівник.. ти вклав у мене все що міг...але про де що забув.... ти занадто часто змінюєш клієнтів...чи то пак-клієнток.. образливо.... зруйновані мрії.. стерті кордони між уявою та реальністю.. наведені кордони між нами.. кому потрібно , щоб ми прокидалися окремо? кому потрібні проблеми? кому належить цей безглуздий, гнітючий винахід? можу закластися, що встромила б поржавілого ножа йому в горло.. а чи маю право.. ніхто не має.. я взагалі була впевнена, що мене не існує.. вічність пригнічує.. полетіти? надайте крила...